+38(044) 586-77-77; +38(098) 586-77-77 office@ov-partners.com

Спеціально для “ЮРИСТ&ЗАКОН

Останнім часом у судовій практиці досить часто почали згадувати термін “фраудаторний правочин”. Хоча чіткого визначення цього поняття й досі немає, проте ця обставина не заважає його використовувати для правозастосування та врегулювання спірних відносин, що виникли між сторонами спору. На деяких ознаках таких правочинів і зосередимо особливу увагу.

Так, від лат. fraudatio, fraus – це обман, позбавлення вигоди. Інколи ставлять знак рівності між такими термінами (fraus = dolus), що також охоплює поняття підступності. Згадують і використовують термін dolus malus (злий намір), у широкому сенсі – це будь-яка дія, що суперечить і не відповідає істині та справедливості (bona fides – aequitas), інколи його вживають, коли є майнова шкода, спричинена злим наміром. Необхідно уточнити, що встановлення обставин фраудаторності може бути підставою для визнання договору недійсним.

У нашому законодавстві є норми, які увібрали в себе чи замінили цей термін. Зокрема, однією із засад цивільного законодавства, установлених п. 6 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), є добросовісність.

Якщо йдеться про договірні відносини, то це добросовісність сторін договору. Ця добросовісність характеризується поведінкою, що має ознаки чесності, відкритості й поваги інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до ч. 3 ст. 13 ЦК України не допускаються дії особи, які вчиняють із наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. А за нормами ч. 4 ст. 92 ЦК України, якщо члени органу юридичної особи та інші особи, які відповідно до закону чи установчих документів виступають від імені юридичної особи, порушують свої обов’язки щодо представництва, вони несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані ними юридичній особі. Згідно із ч. ч. 1 і 2 ст. 1166 ЦК України майнову шкоду, завдану неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкоду, завдану майну фізичної або юридичної особи, відшкодовує в повному обсязі особа, яка її завдала. Особу, яка завдала шкоди, може бути звільнено від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

З огляду на зазначені норми в сучасній судовій практиці вже формується окрема категорія справ щодо розгляду фраудаторних правочинів.

Під час вирішення певних господарських спорів щодо визнання договорів недійсними за ознаками фраудаторності цікавою є позиція, викладена в постанові Верховного Суду у складі суддів об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 р. у справі № 910/7547/17. Колегія суддів навела приклади таких порушень і здійснила аналіз фраудаторних правочинів, започаткувавши шлях до правової визначеності в подібних категоріях справ. Так, ВС зазначив: “Спеціальними нормами в окремих сферах передбачено, що правочини про відчуження, обтяження активів або прийняття зобов’язань особою, вчинені особою з метою уникнення виконання іншого майнового зобов’язання цієї особи або з метою унеможливити задоволення вимоги стягувача за рахунок майна, є за певних умов нікчемними (частина третя статті 38 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб”) або можуть бути визнані недійсними (частина перша статті 20 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”частина четверта статті 9 Закону України “Про виконавче провадження”). У юридичній науці такі правочини відомі як фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду інтересам кредиторів).

Загальної норми, яка б безпосередньо встановлювала нікчемність або можливість бути визнаними недійсними договорів, які мають такий юридичний дефект, цивільне законодавство не містить.”.

Така проблема невизначеності та спірності стягнення шкоди за фраудаторними правочинами ще залишається й сьогодні.

Досить цікавою та суттєвою є позиція щодо встановлення й доказовості фраудаторності, зазначена в постанові Великої Палати Верхового Суду від 25.05.2021 р. у справі № 910/11027/18 за позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб до пов’язаних осіб зі складу керівних органів ПАТ “Акціонерний банк “Укоопспілка”. Суд визначив існування презумпції вини заподіювачів шкоди (осіб, з яких стягували збитки в порядку ч. 5 ст. 52 Закону) та зазначив: “Водночас зі змісту частини другої статті 1166 ЦК України вбачається, що цивільне законодавство в деліктних зобов’язаннях передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди. Відповідний висновок міститься, зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц. Тому спростування цієї вини (у тому числі з підстав вини самого позивача в заподіяній шкоді) є процесуальним обов’язком її заподіювача”.

Як не парадоксально, але на підставі презумпції вини заподіювача шкоди, фактично до винесення судового рішення, відповідачів визначили саме такими заподіювачами, оскільки за деліктними зобов’язанням в межах судового розгляду спору обов’язок доказування відсутності вини покладено на відповідача в частині спростування та визнання безпідставними вимог позивача, хоча останнього це також не звільняє від обов’язку доказування в порядку ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Бездіяльність позивача в таких категоріях справ і сподівання на переважність своїх позовних вимог через презумпцію вини відповідача може поставити під сумнів суд. Бездоказову обґрунтованість таких вимог може бути розцінено як зловживання позивачем своїми процесуальними правами, що є неприпустимим відповідно до положень п. 11 ч. 3 ст. 2 ГПК України.

У ЄСПЛ склалась стала практика, відповідно до якої в судових рішеннях належить провести правову оцінку доводів сторін, однак це не означає, що суди мають давати оцінку кожному аргументу й детальну відповідь на нього. Зокрема, у п. 58 справи “Серявін та інші проти України” (заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. наголошено, що національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у певній справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що їх було почуто. Крім того, умотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд інстанцією вищого рівня (рішення у справі “Hirvisaari v. Finland”, заява № 49684/99, п. 30, від 27.09.2001 р.).

Безумовно, кожен спір має свою специфіку й особливості, від якого безпосередньо залежать й результати його вирішення. Уважаємо, що правова позиція позивача у справах за ознаками деліктних зобов’язань щодо відсутності необхідності обґрунтування своїх доводів на підставі наявності вини відповідача не має абсолютного характеру. Цю конструкцію “презумпції вини” відповідно до ст. 38 и ч. 5 ст. 52 Закону України “Про систему гарантування вкладів фізичних осіб” щодо заподіяної шкоди у формі бездіяльності штучно внесено, і вона не притаманна фраудаторним правочинам, оскільки основним елементом фраудаторності є саме протиправні дії (дії на зло). Доведеність умислу на бездіяльність, та ще й протиправність дій, яку чітко не встановлено законом, є сумнівною. Ще до винесення судового рішення у справі нівелюється принцип змагальності сторін і презумпція правомірності правочину, добросовісності дій сторін (представників сторін, яких було наділено відповідними повноваженнями).

У цьому разі вину відповідача вже визначають до початку виникнення судового спору та винесення судового рішення, а відповідач є “заподіювачем шкоди” без доведеності його вини. Отже, будь-які події, за яких виникли збитки у юридичної особи, можна пов’язувати з діяльністю керівних органів і притягувати їх, зокрема, й до цивільної відповідальності. Наприклад, щодо повної матеріальної відповідальності працівника за заподіяння ним шкоди, що має ознаки кримінального діяння, Пленум Верховного Суду України в п. 9 постанови “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками” від 29.12.92 р. № 14 зауважив таке: “Судам слід мати на увазі, що до позовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п. 3 ст. 134 КЗпП), повинні додаватись докази, які підтверджують, що вчинення працівником таких діянь встановлено у порядку кримінального судочинства”. Так, згідно із ч. 2 ст. 13 ЦК України встановлено, що під час здійснення своїх прав особа зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. У цьому разі недоведеність права та його порушення не має наслідків його захисту шляхом порушення прав інших осіб, зокрема й майнових.

ВИСНОВОК:

На нашу думку, підхід до “доказування відсутності своєї вини” у вчиненні чи невчиненні певних дій є спірним. Позивач за будь-яких обставин має довести злочинний намір осіб, які уклали відповідний правочин, завдали шкоду, має бути належне обґрунтування розміру шкоди, із чого вона виникла та з яких елементів складається. Необхідно також установити мету відповідача в разі вчинення таких дій (наприклад, отримання неправомірної вигоди особами, які мали права вчиняти дії від імені юридичної особи, наявність кримінально караного діяння), чи є дії відповідачів саме шкодою, можливо, прямою дійсною шкодою в порядку ст. 130 КЗпП, і тому належить застосовувати не як вид господарської, цивільної відповідальності, а як вид відповідальності найманих працівників у трудових відносинах. Заявлена ціна позову також може бути не шкодою, а збитками, спричиненими іншими чинниками, наприклад економічними. За таких обставин визнання дій протиправними повинні мати ознаки доведеності, а чинник суб’єктивізму – виключений для забезпечення принципу верховенства права, установленого ст. 8 Конституції України.

Денис Пронь, адвокат практики контрактного права АО “Вдовичен та партнери”, к.ю.н.